Іліада

Пісня перша. Моровиця. Гнів

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу

5 Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.

Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?

Син то Зевса й Лето. Владарем тим розгніваний тяжко,

10 Пошесть лиху він на військо наслав, і гинули люди

Через те, що жерця його, Хріса, зневажив зухвало

Син Атреїв. Той до ахейських човнів бистрохідних

Доньку прийшов визволять, незліченний підносячи викуп.

Жезл золотий у руках, на чолі ж мав вінок Аполлона

15 Далекострільного, й всіх почав він благати ахеїв,

А щонайбільше — Атрея синів, начальників війська:

«О Атрея сини й в наголінниках мідних ахеї!

Хай вам боги, що живуть на Олімпі, дадуть зруйнувати

Місто Пріама й щасливо додому усім повернутись.

20 Любу ж дочку відпустіть мені, викуп багатий прийнявши,

Далекострільному синові Зевса на честь — Аполлону».

Криком загальним дали на те свою згоду ахеї, —

Зважить на просьбу жерця і викуп од нього прийняти.

Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав, —

25 Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив:

«Діду, щоб більш я тебе між глибоких човнів цих не бачив!

Тож не барися тут нині і вдруге сюди не вертайся —

Не допоможуть ні жезл золотий, ні вінок божественний.

Доньки не дам я тобі, — аж поки й постаріє зовсім,

30 В Аргосі, в нашій оселі, від отчого краю далеко,

Ходячи кросен довкола і ділячи ложе зі мною.

Йди ж відціля і не гнівай мене, щоб цілим вернутись!»

Так він сказав, і старець злякався й, послухавши слова,

Мовчки побрів по піску уздовж велешумного моря.

35 А, відійшовши далеко, почав владаря Аполлона,

Сина Лето пишнокосої, старець в молитві благати:

«Вчуй мене, о срібнолукий, що Хрісу і Кіллу священну

Обороняєш, обходячи, та й над Тенедом пануєш.

Якщо, Смінтею, на втіху тобі колись храм я поставив

40 Чи для священної жертви гладкії спалював стегна

Кіз і биків, то тепер мені сповни єдине благання:

Хай за сльози мої відомстять твої стріли данаям!»

Так він молився, і вчув його Феб-Аполлон срібнолукий:

Із верховин олімпійських зійшов, розгніваний серцем,

45 Маючи лук за плечима й тугий сагайдак, геть закритий.

Стріли у гнівного бога за спиною враз задзвеніли,

Щойно він рушив, а йшов од темної ночі хмурніший.

Сівши оподаль швидких кораблів, тятиву натягнув він —

Дзенькіт страшний від срібного лука луною розлігся.

50 Спершу-бо мулів почав та бистрих собак улучати,

Потім уже й на людей він кидати став гіркосмольні

Стріли. Скрізь похоронні вогні безустанно палали.

Дев’ять носилися днів над табором стріли божисті.

А на десятий людей Ахілл став на раду скликати —

55 Білораменна йому це Гера поклала на мислі,

Надто-бо важко було їй дивитись, як гинуть данаї.

Сходитись всі почали, і, коли вже на площу зібрались,

Раптом з’явивсь перед ними і мовив Ахілл прудконогий:

«Видно, таки доведеться, Атріде, по довгих блуканнях

60 Нам повертатись додому, якщо ми уникнемо смерті:

Тяжко-бо нищить ахеїв війна і страшна моровиця.

Все ж запитаймо жерця якогось або ворожбита,

Чи хоч би сновіщуна — і сни-бо нам Зевс посилає —

Хай би сказав нам, за віщо так Феб-Аполлон прогнівився —

65 Чи за забуту обітницю гнівний, чи за гекатомбу?

Може, лиш диму від здору з козлиць та овечок добірних

Він дожида, щоб лиху моровицю від нас одвернути?»

Так він промовив і сів; тоді з-поміж зборів народних

Встав Калхас Фесторід, цей птаховіщун найславніший.

70 Відав усе прозорливий — що є, що було і що буде,

Та й кораблі супроводив ахейські він до Іліона

В віщій силі, що Феб-Аполлон дарував йому світлий.

Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:

«О Ахілле! Велиш мені, Зевсові любий, віщати

75 Гнів Аполлона-володаря, далекострільного бога.

Що ж, возвіщу. Та й мене зрозумій і раніш поклянися,

Що заступитись за мене ти словом готов і руками.

Думаю, вельми розгнівати мужа мені доведеться,

Що в аргів’ян владарює, кому всі коряться ахеї.

80 Все ж бо сильніший державець, на мужа підвладного гнівний.

Хай тої днини своє невдоволення він погамує,

Але приховану злість буде в грудях у себе таїти,

Доки не виявить. Отже, скажи, чи мене порятуєш?»

Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:

85 «Сміло, яка б не була, нам волю кажи божественну.

Зевсові любим клянусь Аполлоном, якому, Калхасе,

Молишся й сам, поки волю божисту данаям являєш,

Поки я житиму й поки ще землю цю бачити буду

Тут, при містких кораблях, ніхто із данаїв не здійме

90 Рук на тебе важких, хоч би був то і сам Агамемнон,

Що між ахеїв найвищою владою хвалиться нині».

Зважився врешті і мовив тоді ворожбит бездоганний:

«Не за обітницю, раптом забуту, не за гекатомбу

Феб, а за Хріса-жерця, що зневажив його Агамемнон, —

95 Ані дочки не звільнив, ані зволив він викуп узяти;

От за що бог дальносяжний скарав нас, та й ще покарає,

І не раніш од данаїв він пошесть одверне ганебну,

Аніж повернете батькові доньку його бистрооку

Даром, без викупу, ще й привезете святу гекатомбу

100 В Хрісу, — тоді лиш до ласки ми зможемо бога схилити».

Так він промовив і сів; і тоді з громади підвівся

Син Атреїв, герой, Агамемнон широкодержавний,

Гнівом охоплений; серце у грудях чорної люті

Сповнилось; полум’ям грізним очі його заіскрились.

105 Поглядом злобним пройняв він Калхаса першого й мовив:

«Лиха віщуне! Втіхи мені не віщав ти ніколи!

Видно, приємно тобі лише лихо пророчити людям.

Доброго слова ніколи не вимовив ти і не справдив.

От і тепер ти данаям як волю божисту віщуєш,

110 Ніби їм злигодні бог дальносяжний за те посилає,

Що не схотів я за Хрісову доню коштовного взяти

Викупу, дуже-бо хочу й надалі ту дівчину в себе

Дома тримати. Я й над Клітемнестру, шлюбну дружину,

Краще волію її, вона-бо від тої не згірша

115 Постаттю, вродою, вдачею й ревним до всього умінням.

Згоден, проте, я вернути її, якщо так буде краще:

Хочу-бо, щоб врятувалися, а не загинули люди.

Ви ж нагороду мені приготуйте, щоб я із ахеїв

Безнагородним один не лишився, було б це негоже.

120 Бачите всі ви — умкнула від мене моя нагорода».

В відповідь мовив йому богосвітлий Ахілл прудконогий:

«Сину Атрея славетний, з усіх найзахланніший мужу!

Де ж тобі цю нагороду відважні здобудуть ахеї?

Скарбів-бо спільних у нас ніде уже більше немає —

125 Те, що взяли у містах ми зруйнованих, все поділили,

А відбирати в людей, що роздано, вже ж не годиться.

Краще віддай її богові, ми ж усі, люди ахейські,

Втроє та вчетверо сплатим тобі, якщо Зевс коли-небудь

Міцно муровану Трою дозволить ущент зруйнувати».

130 Відповідаючи, мовив владущий йому Агамемнон:

«Богоподібний Ахілле, хоч доблесний ти, а лукаво

Так не мудруй, бо й не ошукаєш мене, й не запевниш.

Хтів би ти тільки собі нагороди, а я щоб без неї

Мовчки сидів? І дівчину батькові радиш вернути?

135 Хай нагороду дадуть мені іншу відважні ахеї,

Щоб до вподоби була і з тією цілком рівноцінна.

А не дадуть, то сам я піду й відберу нагороду

Як не твою, то Еантову чи й в Одіссея самого

Вихоплю, скрутно ж тому доведеться, до кого прийду я.

140 Тільки ми зможемо це і згодом обдумати разом.

Нині ж спустім корабель чорнобокий на море священне,

Швидше гребців наберімо годящих, складім гекатомбу

Щедру, й тоді Хрісеїду посадимо ми гарнолицю

На корабель. На чолі його муж стоятиме радний —

145 Ідоменей, чи Еант, а чи Одіссей богосвітлий,

Або ж і сам ти, сину Пелеїв, з мужів найгрізніший,

Тільки б у жертві священній вблагать дальносяжного бога».

Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий:

«О, в безсоромність одягнений, здирнику користолюбний!

150 Хто із ахеїв тепер тебе слухати схоче й з тобою

Чи у похід вирушать, чи з ворогом битись завзято?

Я ж не заради троянських прийшов списоборців хоробрих

Тут воювати, — нічим-бо мені вони не завинили.

Ані биків не займали у мене вони, ані коней,

155 В широкоскибій Фтії моїй плодородній ніколи

Нив не топтали, — високі-бо гори лежать поміж нами,

Тінявим лісом укриті, і моря шумливого хвилі.

Ми задля тебе прийшли, безсоромний, тобі на догоду,

Честь Менелая й твою захищати, песька личино,

160 Перед троянами. Ти ж усім нехтуєш, все зневажаєш,

Навіть погрожуєш здобич у мене мою відібрати,

Ту, що за подвиги ратні дали в нагороду ахеї.

Врівні з тобою не мав нагород я, відколи ахеї

Місто якесь руйнували троянське, заселене густо.

165 Хоч на війні більш за все працюють у січі жорстокій

Руки мої, та коли до розподілу справа доходить,

Здобич найбільша — тобі; й задоволений я із малого,

До кораблів повертаюсь, знеможений січею тяжко.

Їду сьогодні ж у Фтію, мені приємніш додому

170 На кораблях криводзьобих вернутися, — я не збираюсь,

Так зневажений, множить для тебе скарби та багатства».

В відповідь мовив йому мужів володар Агамемнон:

«Швидше тікай, коли серце так прагне; просити не буду

Тут задля мене лишатися; знайдуться й інші, напевно,

175 Що пошанують мене, а найбільше — Зевс велемудрий.

Найненависніший з-між владарів єси, паростків Зевса.

Тільки тобі й до вподоби, що звади, та війни, та розбрат.

Ти сміливіший за інших, та це ж дарували богове.

Тож з кораблями й супутцями краще вертайся додому,

180 Над мірмідонами знов владарюй — кого те обходить?

Гнів твій мене не страшить, а тобі я грозитиму ось як:

Феб-Аполлон нехай відбирає мою Хрісеїду,

Ще й на своїм кораблі, із своїми супутцями разом

Я відішлю її та Брісеїду твою гарнолицю

185 Сам заберу, нагороду твою, із намету, щоб знав ти,

Що я сильніший за тебе, та й інший щоб кожен стерігся

Рівним зі мною вважати себе і зі мною змагатись».

Так він промовив. І гірко Пелідові стало, і серце

В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:

190 Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий

І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити

Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?

Поки отак міркував він розумом світлим і серцем,

Меч витягаючи з піхов, злетіла до нього Афіна

195 З неба — Гера послала сюди її білораменна,

Що полюбила їх серцем обох і піклується ними.

Ставши вона за Пелідом, до кучерів русих торкнулась,

Видима тільки йому, а з інших нікому незрима.

Дуже Ахілл здивувавсь — озирнувся й Палладу Афіну

200 Зразу впізнав, а в неї лиш очі страшливо блищали.

От він озвався до неї і слово промовив крилате:

«Що ти прийшла сюди, Зевса егідодержавного доню?

Глянуть на буйну пиху Агамемнона, сина Атрея?

Тільки кажу я тобі, і це, певен я, сповнитись має:

205 Через гординю свою він скоро і душу погубить».