Іліада

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

«Гнів, якщо будеш слухняний, тобі вгамувати прийшла я

З неба — Гера послала сюди мене білораменна,

Що полюбила вас серцем обох і піклується вами.

210 Ну-бо, сваритись покинь і рукою за меч не хапайся, —

Досить, що лаявся ти якими завгодно словами.

От що скажу я тобі, й неодмінно це сповнитись має:

Скоро утроє такими ж дарами прекрасними сплатять

Всю цю наругу тобі, лиш слухайся нас і вгамуйся».

215 Відповідаючи, так їй промовив Ахілл прудконогий:

«Треба, богине, мені обох вас послухати щиро,

Хоч я і дуже розгніваний серцем, а так воно краще.

Хто кориться богам, і вони того слухать готові».

Мовив і, срібний держак важкою вхопивши рукою,

220 Меч величезний у піхви засунув Ахілл, покорившись

Слову Афіни. Вона ж до егідодержавного Зевса

Й інших богів на Олімп у їх світлі оселі вернулась.

Син же Пелея з словами жорсткими ту ж мить до Атріда

Знову звернувся й в серці нітрохи не стримував гніву:

225 «Ах ти, п’янюго з очима собаки й оленячим серцем!

Ні у воєнні походи озброїтись разом з народом,

Ні у засаду піти з хоробрим військом ахейським

Серцем ти не дерзав — це для тебе здавалося смертю.

Легше багато ходить по широкому стану ахеїв

230 І грабувати того, хто тобі суперечить посміє.

Ти владар-людожер, над нікчемами ти владарюєш,

Бо інакше, Атріде, востаннє б ти нині зухвалив.

От що скажу я тобі й великою клятвою стверджу:

Берлом клянуся оцим, що ні пагілля вже, ані листя

235 Більш не зростить, давно колись з кореня зрубане в горах,

Не розцвіте вже ніколи, бо міддю обстругано з нього

Листя і кору; тепер же це берло синове ахеїв

Носять в долонях, як судді, що вірно пильнують законів

Зевсових, — це ж бо й буде моя тобі клятва велика.

240 Прийде час, і журба за Ахіллом огорне ахеїв

Всіх до одного; та ти, і сумуючи, їм не здолаєш

Допомогти, як їх юрми від Гектора-мужоубивці

Падати будуть: тоді своє марно терзатимеш серце

В гніві на себе, що кращого ти із ахеїв зневажив».

245 Так промовив Пелід і, ударивши гучно об землю

Злотноцвяхованим берлом, в знемозі сів, а навпроти

Люто Атрід бушував. Схопивсь тоді солодкомовний

Нестор, із голосом звучним славетний промовець пілоський.

З уст його мова текла, бджолиного меду солодша.

250 Два покоління людей, нещадною забраних смертю,

Зникло, з якими родивсь він і зріс в береженім богами

Пілосі, — третім уже поколінням він там володарив, —

Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:

«Горе! Велика скорбота на землю ахейську приходить!

255 Як би зраділи тепер Пріам і Пріамові діти,

Радість велика і іншим троянам серця б охопила,

Тільки б почули вони, як у сварці отут завелися

Ви, між данайських мужів і в раді, і в битвах найперші.

Тільки послухайтесь, ви-бо обидва від мене молодші.

260 Тож на своєму віку людей, і від вас видатніших,

Я зустрічав, і вони порад моїх не відкидали.

Ні, таких я не бачив мужів і більш не побачу,

Як Пірітой вікопомний, Дріант, поводатар народу,

Чи Ексадій, Кеней, або ще Поліфем богорівний,

265 Або Тесей, син Егея, цілком на безсмертного схожий.

Люди були то могутні, окраса мужів земнородних,

Вельми могутні самі і з могутніми бились завзято,

Диких страховиськ гірських у битвах нещадних разили.

Був я у дружбі із ними, із Пілоса сам до них їздив

270 З краю далекого в гості, самі-бо мене запросили.

Перемагав сам на сам тих страховиськ, а з ними змагатись

Жоден з людей, що нині живуть на землі, не посмів би.

Всі вони слухали слова мого і поради приймали.

Отже, послухайте й ви, воно-бо послухати краще.

275 Не відбирай, Агамемноне, дівчини, хоч ти й могутній,

Він-бо раніш в нагороду одержав її від ахеїв;

Та припини, Пеліде, і ти оці прикрі змагання

Із владарем, — не знав-бо ніхто ще такої пошани

Із владарів берлоносних, що Зевс їх у славі звеличив.

280 Ти хоч і сильний, бо мати богиня тебе породила,

Все ж він могутніший: більше люду під владою має.

Гнів свій, Атріде, і ти погамуй, тебе я благаю,

Злобу свою на Ахілла вгамуй, адже він для ахеїв —

Вірна опора і захист великий в війні оцій згубній».

285 Відповідаючи, мовив йому Агамемнон владущий:

«Так, справедливо усе й до ладу ти, старче, говориш.

Та над всіма чоловік оцей хоче тут бути найвищим,

Над усіма панувати, указувать кожному хоче,

Всім володарити. Я ж коритись йому не збираюсь.

290 Хай списоборцем його вічносущі богове створили,

Та чи на те, щоб усіх він поганими лаяв словами?»

Мову його перебивши, Ахілл відповів богосвітлий:

«Був би я боягузом, пустим би нікчемою звався,

Якби у всьому я, що ти скажеш, тобі поступився.

295 В іншого ти кого-небудь цього вимагай, а мені вже

Ти не указуй, я-бо коритись тобі не збираюсь.

Інше скажу я, а ти збережи це у серці своєму.

Не підніму я руки через дівчину, щоб із тобою

Чи з кимось іншим змагатися: те, що дали, відбирайте.

300 З іншого всього, що в чорному є кораблі бистрохіднім,

Ти проти волі моєї нічого уже не захопиш.

А коли хочеш, то спробуй, — хай всі вони знають і бачать,

Як по спису моїм чорна із жил твоїх кров заструмує».

Прикрими так позмагавшись словами, вони повставали

305 З місць, і збори ахеїв із-під кораблів розпустили.

Сам Пелід до наметів, що на кораблях рівнобоких,

З сином Менойта пішов і хоробрим його товариством.

В той час Атрід на море спустив корабель бистрохідний,

Вибрав двадцять гребців, навантажив святу гекатомбу

310 Богові в дар, а сам Хрісеїду повів гарнолицю

На корабель. Вожаєм його став Одіссей велемудрий.

І посідали вони, і в путь подалися вологу.

Син же Атрея усім загадав очищатися людям.

Тілом очистившись, бруд вони той у море зливали

315 І найдобірніші в честь Аполлона несли гекатомби

З кіз та биків і палили на березі шумного моря.

З димом до неба сягав і жиру підсмаглого запах.

Так вони в стані військовім трудились. Але Агамемнон

Звади не кидав, що й перше Ахіллові нею грозився;

320 До Еврібата й Талфібія слово таке він промовив —

Це-бо окличники в нього були і прислужники спритні:

«Зараз же йдіть до намету Ахілла, сина Пелея,

Взявши за руки, ведіть Брісеїду сюди гарнолицю;

А не даватиме, з більшим загоном прийду я до нього

325 І відберу її сам, — ще гірше тоді йому буде».

Мовивши так, із суворими вирядив він їх словами.

Знехотя в путь подались вони берегом шумного моря

Й до кораблів і шатрів мірмідонських дійшли незабаром.

Перед своїм кораблем чорнобоким сидів під наметом

330 Сам Ахілл, та не дуже зрадів він, прибулих уздрівши.

З острахом, повним шаноби, стояли вони, застидавшись,

Ані спитать, ні сказати нічого йому не посміли.

Швидко всю справу збагнув своїм розумом він і промовив:

«Щасні будьте, окличники, Зевсові вісники й людські!

335 Ближче підходьте. Нічим ви не винні, лише Агамемнон,

Що посилає вас дівчину в мене забрать, Брісеїду.

Що ж, богорідний Патрокле, іди приведи її швидше,

Хай забирають та хай же і свідками будуть обидва

Перед богами блаженними, перед громадою смертних,

340 Перед упертим оцим владарем, коли я йому стану

Знову потрібен у скруті, щоб від ахеїв безславну

Смерть одвернути. Від згубних бажань розпалившись, не може

Розумом кволим прийдешнє з минулим зв’язать, не зміркує,

Як поблизу кораблів безпечно з троянами битись».

345 Так він сказав, і Патрокл послухав товариша й друга,

Дівчину юну з намету його привів гарнолицю

Й до кораблів ахейських окличникам дав допровадить.

Йшла проти волі та жінка. Ахілл же, роняючи сльози,

Друзів покинув своїх і на березі сивого моря

350 Сів від усіх віддаля і, дивлячись в далеч безкраю,

Матір кохану благав, простягаючи руки до неї:

«Матінко люба, ти коротковічним мене породила,

Чи не повинен був честю із неба мене вшанувати

Зевс громовладний? Та нині не дав він її анітрохи.

355 Тяжко зневажив мене Агамемнон широкодержавний,

Син Атрея, — забрав і привласнив мою нагороду».

Так він, ридаючи, мовив, і вчула те мати поважна,

Що біля батька старого в морській глибочіні сиділа.

Вийшла із сивого моря богиня, мов легка хмарина,

360 Сіла, і сина, що слізьми вмивався, голубила ніжно,

І, на ім’я називаючи, так промовляла до нього:

«Сину, чого ти плачеш? Яка тобі туга на серце

Впала? Розказуй усе, не таїсь, щоб ми знали обоє».

Тяжко зітхнувши, у відповідь мовив Ахілл прудконогий:

365 «Знаєш сама ти. Що ж говорить тобі те, що відомо?

Ми на Фіви, священне Гетіона місто, ходили

І, зруйнувавши його, всю здобич сюди перевезли.

Все до ладу між собою сини поділили ахейські,

Сину ж Атрея вони Хрісеїду дали гарнолицю;

370 А незабаром і Хріс, дальносяжного жрець Аполлона,

До кораблів бистрохідних від мідянозбройних ахеїв

Доньку прийшов визволять, незліченний принісши їм викуп.

Жезл золотий у руках, на чолі ж мав вінок Аполлона

Далекострільного, й всіх почав він благати ахеїв,

375 А Атрея синів — щонайбільше, начальників війська.

Схвальними криками всі дали тоді згоду ахеї

Волю вволити жерцеві, коштовний приймаючи викуп.

Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав —

Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив.

380 В гніві старець вернувся назад; Аполлон же прихильно

Слухав його молитов, був-бо завжди цей жрець йому любий.

Кинув він з лука смертельну стрілу на аргеїв, і люди

Падали густо рядами, а божії стріли літали

Скрізь по широкому стану ахеїв. Тоді-то премудрий,

385 Знаючи все, ворожбит нам волю звістив божественну.

Перший тоді я пораду подав уласкавити бога.

Гнівом скипів Агамемнон і, раптом схопившись із місця,

Словом грозити почав, і здійснилась та нині погроза:

Он на швидкім кораблі повезли вже у Хрісу ахеї

390 Дівчину ту бистрооку і щедрі дари владареві.

В мене ж вождеві окличники щойно взяли із намету

Бранку мою Брісеїду, яку дарували ахеї.

Тож за свого відважного сина вступись, коли можеш.

Йди на Олімп і Зевса благай, якщо ти коли-небудь

395 Словом чи ділом яким вдовольнила Кроніона серце.

Ще-бо дитиною часто в отцевій чував я оселі,

Як ти хвалилася, що від чола темнохмарного Зевса

Ти лиш одна із безсмертних ганебну біду відвернула

В час, як хотіли його закувати боги олімпійські —

400 Гера, дружина його, Посейдон та Паллада Афіна.

Але прийшла ти, богине, і Зевса від пут врятувала,

В поміч на високоверхий Олімп сторукого взявши,

Що Бріареєм блаженні боги його кличуть, а люди

Звуть Егеоном, бо силою він перевершує й батька.

405 Біля Кроніона сів він, своєю могутністю гордий.

Пойняті жахом боги вже Зевса скувать не посміли.

Тож нагадай про це Зевсу й благай, за коліна обнявши,

Чи не погодився б він допомогу троянам подати

І під корми корабельні, вбиваючи поспіль, ахеїв

410 В море зіпхнути, щоб краще свого розпізнали державця

Та щоб дізнавсь і широкодержавний Атрід Агамемнон,

Як погрішив він, зневаживши кращого з-поміж ахеїв».