Казка про Добромола

Поки король натхненно плескав у долоні, народ уважно спостерігав за дванадцяткою інструкторів з плавання, які залізли по коліна у воду. По їх зелено-синіх обличчях і конфігурації тісненьких стрінгів, було зрозуміло, що морська вода занадто прохолодна.

— Пливіть! — пронизливо прохрипів Добромол.

Це була заздалегідь узгоджена команда для початку показового запливу. Перемагаючи страх і сумніви, тремтячі тіла майже синхронно шубовснули у воду. Каламутні хвилі сховали мужніх інструкторів-наставників. Такий нестандартний рішучий хід захопив глядачів. Народ почав плескати в долоні, сподіваючись, що хоробрі плавці так само синхронно випірнуть з води і впевнено попливуть вздовж берега, демонструючи всім своїм виглядом, як це легко і приємно. Йшов час, напруження зростало, а делеговані держустановами фахівці з плавання не спливали.

Люди, про всяк випадок, почекали ще хвилин десять...

Добромол, як і всі на березі, напружився, коли його висуванці зникли під водою. Через декілька хвилин король почав помітно нервувати, але ж трошки заспокоївся, коли побачив, як його піддані раптом почали схилятися, роблячи щирі поклони, які він так цінував.

«Незважаючи на дрібні непорозуміння і прорахунки, мій народ все-таки обожнює мене», — задоволено подумав Добромол, та в ту ж мить зойкнув від болю.

Король помилився. Народець виявився нікчемним, злобним, мстивим, геть не гідним величі свого монарха. Це були, бісова ковінька, зовсім не поклони. Людиська, що втратили будь-який сором, нагинались, щоб видолубати з піску камінці, а потім, з нецензурною лайкою, жбурнути їх у свого сюзерена.

З розбитим до крові чолом Добромол зіскочив зі свого кам’яного п’єдесталу і, з притаманною йому гідністю, велично накивав п’ятами. Король був у гарній фізичній формі, тому й не дивно, що прислуга та озлоблені комікяни, які були не здатні оцінити його велич, безнадійно від нього відстали.

Мужньо сховавшись у зарослому кущами рівчаку, Добромол приліг на холодний пісок, щоб поміркувати про важку долю свого королівства. Та глибокий аналіз був нахабно перерваний Першим радником, який застрибнув у рівчак, ледве не відчавивши королівські крашанки. Він був мокрий і брудний, але, на подив, тверезий.

— Добромоле, треба валити звідси! — це було сказано по-хамськи грубо, без обов’язкових церемоніальних поклонів, без протокольного гучного переліку всіх королівських регалій та чеснот.

— Мені негайно треба продертись до палацу. Я цим невдячним покидькам покажу як козам роги правлять, вони у мене пошкодують, що на світ народилися... — мужньо стримуючи схлипування, король крадькома витирав скупі чоловічі сльози, які безперервним поток струменіли по щоках.

— Ти що, не в курсі? — фамільярно перейшов на «ти» вірний соратник. — Війська Мороку перейшли у наступ і коли не сьогодні, то завтра допруть до столиці.

— Чому в наступ, навіщо в наступ? — щиро здивувався Добромол.

— Нічого нового не вигадали, мовляв, це їхня споконвічна територія, спільна ментальність, дружба і братерська любов. Тобто, пруть по повній і по-братерськи всіх пожирають на своєму шляху.

— А де наша армія? — слушно запитав король-головнокомандувач.

— Яка армія? — не зрозумів питання Перший радник.

— Наша! — роздратовано обурився Добромол.

— Ти ніколи не питав, а я сам не цікавився, — соратник здивовано знизав плечима.

— Ну повинна ж десь у нас бути армія! — гарячкував король. — Згадай, як тиран Старко військові паради ще полюбляв влаштовувати...

— А, ці, — плеснув себе по брудному лобі Перший радник. — Так це, ти на інавгурації заявив, що ми мирне королівство і нам чужих країн не потрібно. Ну ми і зняли в той же день цих, як їх там, вояків із забезпечення. Найімовірніше, вони розійшлися по своїх халупах.

— Сволота, тупаки, зрадники! — безсило бив кулаками по холодному піску обурений Добромол.

Перший радник не став з’ясовувати, кого саме має на увазі король, а відразу перейшов до конструктивних і дуже слушних пропозицій.

— Треба терміново тікати з Кома. Тут нам вже нема чого робити.

Потім, за звичкою схилившись до вуха монарха, прошепотів:

— Тут зовсім поруч стоїть на якорі заарештований нами вітрильний човник Старка. Попливемо вздовж берега на захід, і вже до ранку будемо у Ковбасі. Проживання та, особливо, харчування у них в еміграції дуже непогане. Мемуари можна написати, продавши їх за гарні грошенята.

Пропозиція здалася королю-патріоту своєчасною і достатньо реалістичною. Монарх-атлет та його Перший радник бігом здолали п’ять верст, поки побачили рятівний човник, що похитувався на хвилях біля самого берега.

Добромол, демонструючи чудову спортивну підготовку, з розгону заскочив у човен.

— Підштовхни, — висмикуючи кітву, наказав вінценосний мандрівник.

Човник поволі відплив від берега. Позаду лунало несамовите голосіння забутого на березі Першого радника, але король цього вже не чув. Його полум’яний погляд був спрямований далеко-далеко вперед, туди, де Брудне море з’єднувалося із сірими хмарами, що закрили все небо.

Ні, не вздовж рідної землі на захід, у ганебну еміграцію, рушив великий син Кома. Він підняв вицвіле від часу вітрило та сміливо спрямував свій човен у відкрите море.

Добромол поплив до того самого далекого дивовижного острова. Туди, де геть нема цього жорсткосердного невдячного народу, цих жадібних тупаків чиновників-оновленців, цієї божевільної кривавої війни. Туди, де завжди тепло і де на чудернацьких деревах ростуть неймовірно смачні, корисні, а головне — безкоштовні смаколики.